Не чую...знову я себе не чую....
Намагаюся нарешті почути себе і припинити слухати інших...
Не вдається.
 -Ви зайняли мою лавку!
 -А я думав,що в цьому парку місця не заброньовані
 -Тоді я сяду поруч.
Блакитне,біле,ніжне,тепле,приємне.Відкрила очі-бачу небо,і не чую,тобто не слухаю.
Лише в ритм плинущих хмар б'ється серце...
 -Ти сьогодні будеш?
 -Можливо
 -Приходь...я чекатиму.
 Знову не прийшла...Дивна,але приємна,якась рідна.Мовчить...і не слухає,хоче,щоб я постійно говорив лише для себе.
...А вона вже померла,а він так і залишився слухати лише себе...Хоч вона завжди його чула,але не слова...думки,які словами він ніколи не вимовляв.
 Листячко,листячко,куди ти летиш?
Кладовище восени виглядає якось особливо,коли листя падає на могили,розумієш, що час вічний,і тут ніколи нічого не змінюється.
 -Привіт,матусю...давно я втебе не була.
Та зовсім скоро вона опинеться тут назавжди...
А мені то що до того?Листячко,листячко,куди ти летиш?