I constantly think about it, and such emotional state can not guard me...Один в поле-не воин,но внутреняя сила стержня-воли не даст сломатся.Выдержу,выстою,...и придет смирение....

І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить... А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле! Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити як належить.

Забудут? - вот чем удивили!Меня забывали не раз,Сто раз я лежала в могиле,Где, может быть, я и сейчас.А Муза и глохла и слепла,В земле истлевала зерном,Чтоб после, как Феникс из пепла,В эфире восстать голубом.

Я просто – жодна інша: я – це я.
Я теж живу.
І вмію ще любити.
Я вперта, і наївна, і крихка,
Але така, що ладна все простити.
Я трохи вредна, я така, як є.
В зіницях сумнів деколи ночує
Але ти чуєш, я – твоє, твоє
Оте свічадо, що тебе відчує
Душею й тілом –
Без усяких фальш,
Без перебільшень,
Без якихось зверхонь…
Захочеш ти - ми підемо ще дальш,
Туди, де коні щастям мчуться верхи,
Туди, де шовк і павутиння рук,
Туди, де очі плачуть від цілунків,
Де буде терпко від жаданих мук,
І солодко від хвиль дарунків…
А я боюсь. Ти знаєш, я боюсь,
Якби раптово тілом захотіла, -
Я об покору ніжно розіб’юсь
Й зів’юсь сльозою я до твого тіла…
А я боюсь, якби ти захотів,
То цілував би ноги та долоні…
Любив й любив, і може й би не вмів,
Проте збирав би солод весь солоний…
Я є така, прости, я є така,
Прийми мене таку, яку ти любиш.,
За те я буду завтра лиш твоя,
І обіцяю, що мене не згубиш…

Не чую...знову я себе не чую....
Намагаюся нарешті почути себе і припинити слухати інших...
Не вдається.
 -Ви зайняли мою лавку!
 -А я думав,що в цьому парку місця не заброньовані
 -Тоді я сяду поруч.
Блакитне,біле,ніжне,тепле,приємне.Відкрила очі-бачу небо,і не чую,тобто не слухаю.
Лише в ритм плинущих хмар б'ється серце...
 -Ти сьогодні будеш?
 -Можливо
 -Приходь...я чекатиму.
 Знову не прийшла...Дивна,але приємна,якась рідна.Мовчить...і не слухає,хоче,щоб я постійно говорив лише для себе.
...А вона вже померла,а він так і залишився слухати лише себе...Хоч вона завжди його чула,але не слова...думки,які словами він ніколи не вимовляв.
 Листячко,листячко,куди ти летиш?
Кладовище восени виглядає якось особливо,коли листя падає на могили,розумієш, що час вічний,і тут ніколи нічого не змінюється.
 -Привіт,матусю...давно я втебе не була.
Та зовсім скоро вона опинеться тут назавжди...
А мені то що до того?Листячко,листячко,куди ти летиш?